Показаны сообщения с ярлыком Роман. Показать все сообщения
Показаны сообщения с ярлыком Роман. Показать все сообщения

среда, 16 августа 2017 г.

Химерна хатина

- Чи є тут хто? - обережно окликнув хлопець. 
- Агов! - подала голос Тиня. 
- Там хтось є. Всередині. Чую шарудіння... ходімо. 
Невчасні гості заступили поріг. 
- Сердешнику? О… Вибачте за турботу.
Малі позадкували до дверей. Раптова поява господаря-дивака злякала їх.
Кістляві, замащені землею руки. Крива незрозуміла посмішка. Занадто витягнутий ніс. Засалені зуби й пошарпане вбрання…
"Він точно божевільний", - промайнуло в головах друзів.
- Що це?
Дикий погляд сконцентрувався на зачерствілому молоці.
- Ні, не знімайте кришки!
- Ага-га-га, - по кімнаті пронісся сморід.
- Нестерпно, - не витримавши, Тиня вибігла надвір.
- Молоко зіпсувалось, - Радик намагався зловити навіжений погляд. - Його не варто вживати.
Та химерник не зважав на поради. З юродивою усмішкою він поховав весь сморід в собі, враз висьорбавши посірілий напій.
- Га-га-уга, - господар закусив в'язкими згустками.
- О ні, - Радика передбачувано знудило.
"Що сталося з бідолахою? – здригались думки хлопця. - Від чого він так здичавів? Раніше ж був цілком нормальним…"
- Га-га-уга, - лиш це лунало в занедбаних часом кімнатах.
Приручені мурахи на столі. Всіяна брудом підлога. Мотлох, розкиданий по закутках. Смердючі, скуйовджені доріжки. Запах цвілі.
"Як це печально".
- Чого дітки бажали? - хазяїн помешкання, здається, опанував себе.
- Розпитати про цей знак, - вчасно повернулася Тиня. – Ось, - вона простягнула невеличкий клаптик паперу.
- Це що є, дівчино? - ввічливо промовив дивак.
- Важливий символ, - відповів Радик. – Ви малювали його на скелях. Звідки про нього знаєте? Це ж не проста писанина…
- Так. Непроста... – Сердешник замешкався. - Писанина? – його погляд замайорів іскрами. - Га-ха-гуу...
- Знову втрачає глузд, – переглянулись друзі. - Невчасно...
- Я покажу! - різкий шиплячий голос обдав відвідувачів крижаним холодом.
- Тікаймо звідси! - запанікувала дівчина. - Будь-ласка, - кругле обличчя вмить стало блідим.
Та Радик не відпускав важливої нагоди.
- Що саме ви покажете? Місце, де побачили ієрогліф?
- Так! - проричало повітря.
- Ходімо! Тут коїться щось страшне! - волала Тиня. - Нам не місце...
- Коли? – хлопець не втрачав рішучості. - Сердешнику, коли ви покажете мені?!
- Опівночі, - вогняний погляд запалювався з потойбічних глибин. – Зустрінемось біля кручі.

среда, 2 августа 2017 г.

Непроханий гість

- Не поспішай, - заговорив непроханий відвідувач. Кольорові шати розповзлися по скрипучій підлозі. Лице, викрашене в біле, робило незнайомця схожим на циркового блазня. 
"Дивні конуси на плечах. За кого він себе має?"
- Ти хотіла зустрітися з Остромислом? - шиплячий голос висмоктувався з огидно скуйовдженої посмішки. - Розсікати поміж хвиль на диво-кораблі? - продовжував самозванець. - Так от, ніхто не знає мореходу Червоної квітки ліпше за мене, бо ж я його капітан. Перед тобою славнозвісний пан - насолоджуйся сяйвом моменту.
Нічний гість доторкнувся до ліжка Тині. Квадратна кімната вмить затаїла стіни - розчинила у затисках темряви. Розширила свої кордони та налилася синім безкраїм морем.
Голограма. Винахідливий ілюзіоніст розмалював картину дівочої уяви. Очам заспаної Тині відкрився красень-корабель, точно такий, як на малюнку в улюбленій книжці. Юна мандрівниця приєдналась до морських пасажирів, стала на омріяну палубу, розгойдалась хвилями, та...
- Це не може бути правдою.
Кімната знову набула колишніх розмірів. Ліжко поглинуло силует корабельного чуда.
- Так не відбувається в реальному житті. Диво не буває безпричинним. Остромисл завжди діє розумно - про це написано у книзі.
Тиню закрутили сумніви. Серце чомусь ввімкнуло тривожний сигнал.
- Ти шукаєш причин? - білі, злегка страхітливі зуби розплелися в грайливій усмішці. Очі нічного візитора невпинно пускали бісики. - Моя ж розумниця! Все мовиш вірно. Уважно читаєш - звісно, так і надалі роби. Послухай: ти боролась за правду, виступала проти лихих чудовиськ, хотіла врятувати друзів, вірно? Тепер маєш нагороду, - чудасій невміло скрутив кумедний реверанс. - Хочеш зробити своє ім'я великим? Хочеш назавжди розпрощатися з жалюгідним існуванням? Стати моєю помічницею? Ми сколихнемо не лише Верхівку - весь світ затріпоче від нашої єдності. Дитинко...
Повітря, як у казці, раптом засяяло золотом. Дивовижна річ вмить захопила погляд Тині.
- Золотий компас, - закохано промовила мрійниця. - Без сумніву, справжній.
Затаїла подих, вивчаючи велетенські фігури-стрілки та майстерно вирізьблені знакові літери.
- Він ще прекрасніший, ніж я уявляла! Дякую, о великий Остромисле!
Серце вибивало тривожний ритм, але дівчина більш не зважала на це.
- Звісно. Я зроблю все, що ви скажете.
- Це найкращий вибір, - краєчки розфарбованого рота залились пінистою слиною. - Ти розкажеш друзям про компас?
- Так.
- Покличеш їх у наймогутнішу команду?
- Так.
- Добре. Ніхто з них не пожалкує. Ти віриш, дитя?
- Т...
Гучний дзвін, виїдаючий мозок. Прямо з компаса. Дзвін, запрограмований руйнувати хибні ілюзії. Поглинати сторонні звуки та знищувати отруйні завитки зла.
"Настирний дзвін - попередження про фальшивку", - Тиня згадала слова особливої книги.
- Та як же тебе вимкнути?! - нічний гість все корчився муками. - Який скажений звук - мої вуха не витримують! Невже? Нарешті.
Компас затих. Викритий лицемір протер спітніле чоло.

понедельник, 31 июля 2017 г.

Морехід Остромисла

Про морехід Остромисла та нічні пригоди мрійниці Тині #натхненняписати
Тиня гортала сторінки старої, потріпаної книги, що пахла величчю. "Такі великі літери, - думала двічина. - Закручений шрифт, приємний на дотик папір". Вона любила такі книги, гортала з захопленням. Надавала свободу уяві. Відчувала написане серцем, мандрувала у часі та просторі разом з кожною яскравою ілюстрацією. 
Корабель Остромисла. Той, що безстрашно пронизує хвилі. Надихається світлим вітром. Легким, що несе благословіння. Корма прикрашена дивовижним зображенням яскравої квітки. Цей корабель завжди приносить надію. Трюм завантажений незвіданими подарунками, що невдовзі стануть життєвими чудесами. Дари вготовані знедоленим, які не втратили віри й любові. Беззахисним, які продовжують цінувати життя та триматись за нього. Тим, хто зіткнувся з образою, несправедливістю, та не перестав плекати в душі добро.
Тиня мріяла одного чудесного дня побачити морехід Остромисла. Вона уявляла, як стрімко мчить у такт хвилям на дивовижному судні, радісно посміхається, милуючись різноманіттям вод та вбираючи в душу голоси вільних просторів. Бездонні океани - очі дівчини виблискували затишком книги. Час наодинці з собою був теплим, незабутньо-казковим.
- Золотий компас.
Нова розкішна ілюстрація видавалась об'ємною. Дивовижна річ миттєво прикувала до себе проникливий погляд. 

- Золотий компас вказує вірний шлях, допомагає відрізнити істинність від підробки, нагадує про головне, прояснює думки.
Тиня проводила пальчиками по витонченим стрілкам, немов крутила їх, змінюючи курс з заходу на схід, з півночі на південь. Намагалась запам'ятати запах диво-фарб. "Хто зна, може, колись, я зможу побачити цю особливу річ, доторкнутися, випробувати чудесні можливості, - зітхала мрійниця. - Якби в мене була ця штука, лишень вона - це було б цілковите щастя. Якби з усієї книги великий Остромисл дозволив обрати всього один незвичайний дар, я попросила б золотий компас..."
Моторошний стукіт в віконне скло перервав світлі роздуми. Настирний, багатократний, немов дріб старого гороху. Від нього кров застигала в жилах. Дівчина принишкла. Серце збуджено відбивало ритм.
"Хто це може бути?"
Жодних варіантів в голові. Так стукати міг тільки чужак.
Можливо, лавандове палахкотіння світильника приманило сторонній погляд. Але, хто б наважився на беззмістовний нічний візит?
"Хто?"
Тиня обережно вдивлялася в нічне скло. Важко було щось розгледіти. Ніякого руху. Підозріла тиша. І...
- Ах!!!
В очах раптом потьмяніло. Тіло зм'якло, руки звело судомою. Різкий ворожий рух обдав холодом зсередини. Силует за вікном, що не мав обличчя, насмерть перелякав книжкову дослідницю. Незвідане ввірвалось в затишний дім, так що від страху дівчина не наважувалася навіть дихнути.
"Що зараз буде?", - шалена напруга відчувалася в усьому тілі. Тиня дослуховувалась до гудіння вітру.

Сільські моторошні пригоди

То була бесідка в старому сільському парку, недалеко від кладовища. З плином років територія померлих тіл все більше розросталася, аж поки парк не став її частиною. Хлопцям цей факт не здавався лячним. Бесідка служила звичайним місцем хуліганських зустрічей, розваг та буремних нічних розмов. Підлітки багато пили, обговорювали знайомих дівчат, складали плани на майбутнє. Вони хотіли добре сколихнути село цим літом. Так і вийшло. 
- Пригоди. Без них життя не має сенсу. Ми мусимо зробити це літо незабутнім. Я казав минулого разу: треба думати і планувати свій відрив, - хлопець спустошив келих. Напій був матьорим, міцним. - Так, Верхівка - забите, пришелепкувате село, але тут стільки можливостей для нас. Непочатий край. Кажу вам. Навчіться думати, як я. 
Хлопець зробив ще один гіркий ковток. Його очі запалали вогнем. 
Далі пішли розмови про Ганьку, Тамілку, Лізку й городську Світлану. Гуляки визначалися, кому яка краля до вподоби. Розпускали чутки, вдосталь обвішувалися брехнею. 
- Яке, яке навіжене село! - один з затятих друзяк не міг вгамувати сміху. - Чекай, зараз скажу, - реготливий живіт не давав виповзти словам на волю. - Про цього, нікчемного... Вітрильника! Чули?
На мить над старим парком зависла тиша. Хлопці не відразу второпали, про що патякнув друг. 
- А-а, це страшило те, - нарешті ввімкнулась підтримка компанії. 
- Ну так, усі бояться якогось там Вітрильника, якого ані трохи й не існує, - хлопчина знов зайшовся сміхом. 
- Людям нема чого робити - вони й граються в страшилки. 
- Дурня то все. Все, що не можна побачити, зрозуміти ось цим, - хлопак постукав по своїй голові, - цілковита маячня, не інакше. 
- Кому налити? Налітай, добра в нас багато!
Була розлита ще одна пляшка міцного. П'яні підлітки не відразу помітили змін, від яких раптом завмерло все навколо. Вони пригубили ще декілька разів, аж потім...
- Що коїться з деревами? 
Віття неначе сказилося - зашуміло, розхиталось до неба. Повітря стало нестерпно холодним. 
- І справді. 
- Здійнялась буря - не смертельно. Час вшиватися звідси, - лідер хуліганів закликав всіх до спокою.
Та проблеми розросталися на очах. Невідома сила вразила хлопака, який ще хвилину тому лопався від сміху. Він зробився сам не свій. Почав збуджено дихати, хаотично кружляти, немов боротися з нашестям невидимої мари. 
- Ей, що сталося?
Юнець не зважав на знайомі голоси. Його мутило і розхитувало. Обличчя розтягувалось вздовж. А потім він просто закляк – став до всього байдужим, загадково відсторонився від світу.
- Наче восковий, - троє нічних посіпак впритул наблизились до химерного друга. 
- Ти чуєш чи ні? Ходімо з цього клятого місця, - лідер гурту добряче смикнув нещасливця за руку. 
- Гм-м-м, - від нього зійшло глухе приречене ревіння. Обличчя налилось трав'яним відтінком. Чорні плями всіяли безвольну шкіру. Круглий, наляканий погляд то вмикався, то вимикався. 
- Та що ж це таке? - промовив господар вечірки тихіше. 
Вітер набирав потугів. Гілки дерев так колошматили своє листя, що за лічені секунди залишалися повністю голими. Грудки землі влучали в відкриті ділянки ніг, роздряпуючи хлопцям шкіру до крові. 
Бідний химерник знов заворушився. Він почав вирувати в хижому, темному танці. Заходивсь піднімати п'ятірні в такт моторошному вітру.
- Тікаємо! - скомандував лідер горе-компанії. - Йому не поможем, так рятуймось самі!
Та хлопцям було вготоване особливе послання, вони мали залишатися на місцях. 
Темрява бликнула силуетом широкого капелюха. Скрючений ніс показався в нічному кошмарі. Беззахисний підліток з трав'яним обличчям раптом почав говорити. З його горла прорізався чужорідний голос. Спочатку низький, шиплячий:
- Час відвідати вітрила. - А потім високий, завиваючий: - Або попрощатися з життям.

среда, 12 июля 2017 г.

Чудовиська

ЖаДідове хропіння зводило з розуму, хоча раніше не звертав на нього уваги. Сну чомусь не було. Дивні відчуття - густе, наче хмара, повітря. Схопився з ліжка, стягнув літню ковдру та пішов на веранду, де було значно тихіше. Я мусив заснути, хай там що. Годинник вистукував стіни, старий холодильник ревів, та все ж таки тут було спокійніше. Я не помітив, як перейшов у вир сну. Відразу потрапив в кайдани - полон тягучих кошмарів. Привиди заповнили будинок, я відчував їх нутром. Багато, зовсім поруч. З невидимими, але страхітливими мордами. «Вони дивляться прямо на мене? Насміхаються? Чому вони такі сміливі? Навіщо прийшли?» Мигнув чорний силует – дивне хиже створіння в шляпі з широкими полями. З'явилося лиш на мить, але міцно вкарбувалося в пам'ять. Це був він, без сумнівів – Вітрильник. Влучив в саме серце. Я розплющив очі. Ввесь спітнів. Я відчував присутність монстрів так само сильно, як і вві сні. Вони заповнювали кімнату - хижі, темні потвори... Я зробив те, що першим спало на думку. Вигукнув, як того навчав дідусь: "Я дитя Остромисла! Проти мене безсила темрява!" Жахи розвіялись. Поступово. Немов не хотіли йти, але мусили. Я повернувся в кімнату й заснув. Спав до самого ранку. Чудовиська не чіпали мене.

понедельник, 25 января 2016 г.

Паровозики

– Надолго запомню эту партию паровозиков! Еле получилось все разрулить!
– Были проблемы?
– Издеваешься?! Маринка, это завал, понимаешь?! Пришлось отменить доставку, аннулировать десятки договоров!  Затем последовало нашумевшее распоряжение генерального о новом товаре. Пришлось повторно обзванивать всех клиентов, составлять заказы с ноля… – Кира перевела дыхание. 
– Паровозики, – угрюмо вздохнула Маринка.
– С самого утра ужасная мигрень, без таблеток не выживаю.
– Так, солнышко, ты на гране срыва. Знаешь что: прямо сейчас мы прекращаем все разговоры о работе! Сегодня выходной – дай мозгам отдохнуть, иначе свихнешься. Ты слышишь меня? Значит так – устраиваем шопинг – по-моему, то, что нужно.
– Окей, – согласилась Кира. – Выгуляй меня, так и быть. Только… – девушка снова о чем-то вспомнила.
– Что?
– Вначале нужно забрать посылку.
Маринка сдвинула брови.
– По работе?
– Э-э, не совсем. Короче, давай быстренько сгоняем на почту, а затем – в «Fashion Choice», как и планировали, идет?
– Угу, – промычала Маринка.
– Все успеем, не хандри.
(Роман "Оковы")

пятница, 20 ноября 2015 г.

Телефонный звонок

– «Game start», детские игрушки, –  как всегда бодро ответила Кира. – Пожалуйста, говорите громче. Плохая связь.
На другом конце провода распылялось кряхтение.  Были сильные помехи.
– Может, перезвоните? – Кира устала вслушиваться. Но нет, шум, наконец, поубавился, и голос смог пробиться. Говорил мужчина.
– Я представляю фирму «Сyborg». Мы бы хотели сделать заказ.

«Что-то новенькое», – подумала Кира.
– Что конкретно вас интересует?
– Роботы. Несколько партий.
– Так…
– Они не совсем обычные, – мужчина тяжело дышал, говоря как бы из последних сил.  Но в голосе слышался азарт, нездоровая одержимость. – Можно сказать, они наделены качествами людей.
 «Ерунда какая-то, – подумала Кира». В воздухе повисла пауза.
Незнакомец пустил смешок:
– Знаю, что мои слова звучат странно. Но, поверьте, эти роботы действительно будут особенными. Проницательные, умеющие чувствовать…
– Оу, – такого еще не бывало, чтобы девушка не нашла, что ответить. У нее вдруг закружилась голова. Комната поплыла перед глазами. В чем проблема? Она не понимала, но так хотелось поскорей отбросить зловещую трубку. Что-то было не так с этим клиентом. Однозначно.
– Речь вообще об игрушках? – едва слышно проговорила она.
Незнакомец молчал. Лишь слышалось непонятное ерзание.
 – Алло, – Кира вслушивалась в каждый звук. Неужели снова сбой связи?
Скрипение. Шум. Вдруг кто-то прошептал – совсем близко, будто бы стоял возле самого уха.
– Да, я уверен. Это она. 
Кире стало по-настоящему жутко. С чем она столкнулась? Руки задрожали, и…
– Шутка! Девушка, я-шу-чу, – снова появился голос незнакомца. – Не стоит быть такой наивной. Конечно-конечно, речь идет о самых обыкновенных игрушках. Для детей. Я перезвоню позже, обсудим подробности, окей?

Гудки. Лицо Киры побледнело. Она ушла на перерыв раньше времени.

Роман "Оковы"

четверг, 22 октября 2015 г.

Живой кошмар

Пылающий сад становится началом кошмарного фильма. С растениями что-то происходит – злая бесовская атака! Горящие ветки, черный дым и полыхание листьев вдруг превращаются в демона ада, двоящегося монстра. Он вырастает, возвышаясь в кромешном огне, открывает пустой бездонный рот, саркастично ухмыляется, получив вожделенную свободу. Исчадье ненависти выпрямляет тонкие руки, сформированные из несгораемых веток, питается свежим пеплом, рисует круги над своей головой и стреляет языками пламени, будто обращаясь скрипучим голосом ко всем, оставшимся в живых. Монстр выходит за пределы сада. От его дыхания замирает земля. Он чувствует свое могущество, ему нравится пребывать на воле. И больше всего хочется полакомиться вкусненьким.

– Лю-юди! Где-е вы? – зовет демон, рассекая пространство трехметровыми бешеными шагами. Словно сорвавшийся с цепи, он рыщет, мечется по кругу, что-то кричит… Он не узнает покоя, пока не отыщет людей. 
Роман "Оковы"

среда, 7 октября 2015 г.

Похищение

Мечтательная Кира улеглась в кровать и сладко уснула. Но среди ночи ее разбудил странный стук. Как после кошмара, по всему телу пошла дрожь. Напряжение – она не могла свободно дышать. Сомнений не осталось – в квартире был кто-то еще.
Ровная стена, но внезапно от нее отсоединился темный силуэт. По кусочкам, мелкими волокнами... Странная липкая масса – она вызывала тошноту. Раздвоенная голова в несколько этапов сложилась в одно целое. Жидкая струя, ставшая человеком – черным безликим ниндзя. Крик ужаса застыл в груди. Он никак не мог вырваться во внешнюю среду, потому что был заблокирован, заморожен временем. Руки одеревенели, завершился прерывистый вздох, и все внутри покрылось коррозией. Лишь смотрели глаза, насыщаясь ужасом изувеченной жизни, затоптанного пути. Беспамятство, выключенное сознание.

(новый роман "Оковы")

понедельник, 5 октября 2015 г.

Особенные (роман "Оковы")

Роль Ялана во время апокалипсиса оказалась непередаваемой. Он стал мозговым центром, штурманом, управляющим наномеханизмом – слиянием особенных людей. Силы уникальных созданий объединились в более высоком измерении, которое тяжело представить обычному уму. Участники глобального действия сами до конца не понимали, как именно функционирует «схема» – они просто повиновались необъяснимому зову, величественному притяжению. Каждый должен был внести свою лепту, и сопротивляться порыву было невозможно. Да и требовалось ли, если это единственный шанс на спасение?
Сигнал. К Ялану посыпались сообщения из разных концов мира. С особенными что-то происходило, везде и повсюду. Необъяснимые аномалии. Они занимали стратегические позиции, и некоторые в прямом смысле возвышались в небо. Других манили источники воды, вздымаясь мощными воронками. Особенные находили знаки и ориентиры. Кто устраивал все это? Кто являлся сценаристом мирового представления, будоражащего естество?

Они были связаны воедино для одноразовой мощной операции. Ялан начинал и оканчивал цикл. Каким-то образом он чувствовал каждого человека в громадной цепи, осуществляя координацию. Многому предстояло научиться. Он на ходу приспосабливался к тонкостям управления, открывая новые и новые грани возможностей. Глобальный интеллект, распределяющий силы, сортирующий членов команды, детально фиксируя  специфику каждого дара. Он определял уровень мощности и решал, кого и как использовать в конкретный момент. Поразительная сила! Неизведанное измерение! 

суббота, 3 октября 2015 г.

Свежая глава

Леонид отворил дверь личного кабинета, куда пожаловал любопытнейший гость. Присутствие Ялана в секретном центре напрягало и раздражало. Леонид рассматривал выразительные черты, вглядывался в каждую морщину на смуглом лице. Он совсем иначе представлял себе соперника. Неоднократно думал, что это может быть женщина, но перед ним сидел плотный, широкоплечий мужчина средних лет. Одним только взглядом Ялан будто бросал вызов всему миру. Это великий человек, без сомнений, и поэтому еще больше хотелось погубить все его планы, схоронить заживо вынашиваемые намерения. Он затеял игру с пока еще неизвестными правилами.

– Зачем ты здесь? – коротко спросил владелец офиса.
– Все закончилось, Леонид, – твердо заявил Ялан. – Тебе было дано достаточно времени, но ты не изменил течение, предпочел оставить все на своих местах…
– Ты пришел предупредить меня? – мысли Леонида бросались догадками.
– Верно, – взгляд оппонента обладал неописуемым магнетизмом. Он произносил элементарные слова, порой кажущиеся смешными, только вот их хотелось слушать, внимая каждой букве, вдумываясь в расставленные акценты, находя смысл в призрачных фразах.
– Так просто заявляешься… – Леонид по-прежнему пребывал в растерянности, хотя и пытался это скрыть: «Почему именно сегодня? Ему известно об уникальности жертвы…»
– Как ты прошел через охрану?
– Не это важно сейчас.  Просто… я должен был посмотреть в твои глаза напоследок, – Леониду вдруг показалось, что все вызубренные аксиомы начали терять авторитет. – Остановись. Отпусти ее, пока это не началось. Вернув способности, ты погубишь все, что было дорого. Ты не представляешь размеров катастрофы! – Ялан вышел за рамки непоколебимого спокойствия.
«Откуда у него информация?» Гнев стал душить злодея. Он захлебывался, изрыгая ненавистный ответ:
– Ни за что! Ты никогда ее не получишь! Она принадлежит только мне! Она была создана для меня, и будет служить моим целям!
– Как же ты заблуждаешься, сознательно выбирая грязную пучину…

– Выбора нет ни у меня, ни у тебя. Мы заложники собственной судьбы. Зачем ты пришел?! Читать морали?! Ошибся адресом, Ялан! 

Из нового романа "Оковы"

понедельник, 28 сентября 2015 г.

Оковы

Парализованное тело – лишь двигающиеся глаза, поражающие пустотой. Оковы души оказались более прочными, нежели физическое пленение. Ей сделали укол. Во что она превратится? Узнает ли себя в зеркале? Нахлынул приступ страха. Рита снова что-то сказала, но девушка не смогла разобрать, лишь видела шевеление губ.
Нажатая кнопка на металлическом агрегате – и дикая боль, пронзающая тело, зажимающая в огненные тиски. Она кричала, но голос глохнул, пересыхало во рту, казалось, что язык вывалится из глотки. Частое дыхание, шок, неистовый вопль. Капли пота, и голова сейчас разорвется на мелкие частицы. А Рита продолжает неистовство.  

воскресенье, 13 сентября 2015 г.

Любовная страница

(новый роман)
– Ты помнишь наши дни? – с трепетом спросила она.
– Все, до мелочей…
Он утопал в бездонных глазах. Был таким близким и искренним. Сегодня не хотелось вести двойную игру, а также скрывать себя настоящего. Ей показалось, что пропасть исчезла. Неуловимая нить снова соединила два одиноких мира.  Они слились в томном поцелуе.
Виола чувствовала себя желанной. Зачеркивала реальность, рисуя собственный очерк сладкой иллюзии. Она ни с кем не хотела делить этого мужчину. Никогда.
– У нас все получится. Ты добьешься своего.
Оковы власти. Она шептала только то, что ему хотелось слышать. Надеялась, что крепкие объятья станут восхитительной наградой. Неудержимый порыв – поток страсти объял мужское сознание…

Он не видел перед собой Виолу, даже покрывая поцелуями вожделенное тело. Мысли устремлялись в предстоящий день. Именно это помогало чувствовать себя живым. Сам себе казался безумцем, и лишь прерывистое дыхание становилось горячее. Она утопала в любовной неге, отказываясь считаться с реальностью.

пятница, 4 сентября 2015 г.

Из мрачного

Липкая смоляная масса обволакивала землю. Тонкими ядовитыми струйками. С нею забавлялись дети, после чего падали замертво. Она заполняла поры на мертвой коже, вливалась в глаза, разъедая мягкие тела. Черная кислота, предвестник конца. Незаметный хамелеон – искусник маскировки. Одной капли достаточно для убийства. Она потекла, разветвляясь миллионами ручейков. Еще одно бедствие, охватившее земной шар. Словно ручищами, липкая жидкость высасывала запах свежести, пополняя могилы, превращая сады в кладбища. Напасть. Нагрянувшая казнь.
Человек увлекся процессом, держа своеобразный пульт управления. Это он выпустил «зверя» на свободу.
Жидкость заползает в многоэтажные дома, заглядывая в каждую ячейку. Чья участь следующая? Чей удивленный взгляд встретится в отдаленной комнате? И угаснут огни. Звезды померкнут – сейчас их свет виден в последний раз. Темная жижа – смесь оков безумия. Изобретение гениального ума, служащего злу. Она струится из отверстий носа, но трупам уже все равно. Проникает в уши, заполняет вены, вытесняя кровь. Темный панцирь, час которого настал. Ему не указ уличные крики, глобальная эвакуация… Главное – разрастаться, наполнять землю, сметать все живое. Установка, режим, послание человека.

Он стоял за завесой. Многие годы хранил мрачную картину внутри себя. Неоднократно угасали глаза, и был почти готов сдаться. Но… гениальные замыслы выплеснулись, стали явью. Всколыхнулся мир. Человек заявил о себе! Сделал, чтобы всем правил только страх! Он мучился не напрасно, томился в ожидании, круша глупые насмешки. Разрушил свое тело, чтобы  перевоплотиться, ощутить новую реальность. Все должно было случиться именно так.
(новый роман)

пятница, 14 августа 2015 г.

Кира

Еще один рабочий день. Утро пятницы. Знакомый офис, жужжащая техника. Любимая пальмочка повесила уши – в каждодневной суматохе о ней совершенно забыли. Кира сходила за стеклянным кувшином и вдоволь напоила обделенное заботой растение. Это мир «Game start». Главный офис. Профессиональные работники – плодоносные ветки. Все масштабные контракты заключаются здесь. Бесценная документация, головокружительные знакомства, звездные встречи. Быть помощником генерального
означало работать над образом, поддерживать имидж, периодически давать интервью и бесконечно принимать решения. «Как я еще не поседела?», – порой думала Кира.
Утро выдалось славным. В коем-то веке получилось выспаться. Девушка ощущала прилив энергии и намеревалась хорошенько поработать. Предстояло разобрать горы бумажного хлама, сложенного в стопках на столе. 
– Маша, зайди через пару минут. И принеси кофе нам двоим.
– Хорошо, Кира Михайловна.

Запах кофе – не редкость в этом кабинете. Неизменно с чашечкой в руках Кира отдавала распоряжения, принимала гостей, рулила потоком офисных дел. А когда все валилось из рук, и работа никак не продвигалась веред, горячий напиток помогал расслабиться. И можно было поболтать с Машей о своем, о женском. 
(Из нового романа)

четверг, 6 августа 2015 г.

Загадки прошлого

– Ты должна съесть это. Так они и сказали. Я посмотрела на мясо и почувствовала приступ тошноты. Это было даже не мясо – жилистые трубки, покрытые красными пузырьками. Вонь раздавалась на несколько метров. Я не хотела даже приближаться  к той мерзости…


– Мне завязали глаза. Обряд посвящения. Поднесли что-то ко рту, и я должен был съесть. Соленый вкус. Редкая гадость. Редкая. Целый месяц был сам не свой…

– Не хотелось бы испытать это вновь. Там была одна девушка. Красивое имя. Остальных я видела впервые. Не помню их лиц. В основном говорила она. Точно. Другие молчали.
Прошло много лет. Страшное прошлое. Оно преследует меня. А можно снова прописать лекарство? Что? Вы же обещали! Вы же…

– Она была моей девушкой, но я мало знал о ней. Двойная жизнь, как это часто бывает. Меня все устраивало.
Вообще не ссорились. Этого просто не было. Но однажды Виола вернулась вся в мелких порезах. Кровь струилась по лицу. Жуткое зрелище. Я начал расспрашивать. Безрезультатно. Напрасно я настаивал. Лучше бы все осталось прежним. Я не хотел бы знать всего этого!
Никогда больше не стану вспоминать! Она изменилась. Возможно, это вообще не человек.

вторник, 4 августа 2015 г.

Люди-тени

Люди-тени, скользящие по крышах домов. Незаметные, неузнаваемые – просто пролетающие мимо, оставляя легкий след, дрожащую испарину. Люди, бегущие от своего прошлого и отчаянно прыгающие в будущее. Позади – мрачные силуэты, призраки заброшенных домов, кричащие тайны. Сломленные судьбы, потерянные души, похороненные дни. Воспаленная память зарыта глубоко в землю, перечеркнута в шатком сознании жирной линией.
Личность, формируемая иными законами. Цель, направляемая одиночеством. Путь – пустой лист, стертое, нерасшифрованное послание. Это люди, обитающие на грани, падающие с обрыва. Они – рабочие машины, вызов нового дня. Жалость недоступна, обычная жизнь им чужда.

Роботы, наделенные чертами человека. Сверх возможности и невиданная мощь. Но имеются ли у них сердца? И какая сущность превозможет? Утянет ли в забытье рабское начало? Они всего лишь поставленные эксперименты, участники жестокой игры.

понедельник, 27 июля 2015 г.

From my new fantasy

«Это последнее письмо. Больше на связь не выхожу. Постоянные помехи. Галлюцинации, видения и провалы в памяти. Наверное, от лекарств. Головная боль, нервозность. СТРАХ. Что-то должно произойти.
Преследования. Я доведу начатое до конца. Осталось совсем немного. Сила возрастает. Волны, прогибающие сознание, учащаются. Я могу скользить сквозь время. Все тяжелее оставаться незамеченным, но еще никогда я не доходил до такого уровня, еще не подбирался настолько близко.
Кровяное давление в норме. Три последних дня. Правая рука приобрела прежние размеры. Левая – без модификаций. Я настолько привык к этому, что обычное состояние кажется аномалией.

Думаю, они знают, что сейчас решающее время. Атаки усилились. Хотят меня устранить, как и многих других. Нет. Я слишком силен. Скоро стану неодолимым. От одной мысли об этом мурашки по телу. Нужно всего лишь продержаться несколько дней. Больше не выхожу на связь. Последнее письмо».

понедельник, 20 июля 2015 г.

Город, расставляющий сети

Еще один "мемуарчик" из Нового Романа...

Город, кующий злые замыслы. С виду непримечательный. Обычный… на первый взгляд. Почему же сгущается небо? Затягивается. Пронзает пространство яркими вспышками – громким огненным взглядом, принося разрушение и знаменуя «Темное Начало».
Город, затаивший дыхание. Он скрывает немыслимые тайны. Умело. Мастерски. Покрывается черной мантией, маскируясь под «жилище ангелов». Он прячет наваждение, раздавая обещания исцеленных ран...

В воздухе застыло грозное послание. Скоро Все Начнется. Мелкие умы не выдержат напряжения – такого не бывало ранее. Это правление «Темной Власти».
Город, расставляющий сети, раскрывающий пасть. Он смеется в ответ мольбам о пощаде, складывает белые простыни в грязные шкатулки. Точит острые зубы, кривит отвратительные гримасы, издавая удушливый запах смерти…

Обычная жизнь: работа, разговоры, семейный круговорот? Какая иллюзия! Люди пытаются защититься, игнорируя грозное послание, избегая привкуса ночи. Но… не удастся. Скоро все узнают о том, что не приходило на ум. Это взбудоражит сознание и вызовет приступ агонии.

пятница, 17 июля 2015 г.

Новый роман

Вернулась к написанию "заброшенного" романа. И это большая радость! Больше года рукописи пролежали на полке, ожидая своего часа. И вот, дело пошло... Привожу небольшой отрывочек: 

Она сидела у реки, купаясь в лучах ласкового солнца. Спрятавшись в траве, вдыхая пьянящий запах, она слушала пенье птиц и ненавязчивый шум воды, колыхаемой ветром. Солнце, цветущая зелень, птицы и прозрачная вода – наверное, совершенное сочетание изображения и звука…
Она окружила себя красотой, но душевной лёгкости была лишена. Произошло нечто, ранившее открытое сердце. Она чувствовала себя обманутой, отвергнутой и преданной. Она так и не смогла понять всего до конца. Ком застрял в горле. Не получалось даже выплакаться. Нет, в её случае не была замешана безответная любовь, и речь не идёт о потере близкого человека. Однако сердце стонало, обременившись тяжестью невысказанной боли…