Ніч

Час, коли все навколо замирає, гілляки дерев перетворюються на страхітливі пазурі, ніч грає у піжмурки. Стає лячно. Вітер пронизує холодом. В ньому криється щось містичне, вкрай тривожне. Темрява здобуває крила, аби переслідувати тебе увесь шлях додому. Намагатися схопити, хацнути в кайдани. Ніч грюкає металевими ціпками, й, можливо, якраз сьогодні не пощастить. 

Страх

Страх - с ним сталкиваешься неизменно. Это один из самых больших врагов. Боишься того, чего не понимаешь, в чем не уверен. Всплывают картины прошлых неудач. Неприятное ощущение, которого не хотелось бы повторять. Страх заставляет закрываться. Все больше замыкает в тиски. 
Он перечеркивает будущее, так что начинаешь жить прошлым. Не развиваешься. Ощущаешь внутри все меньше жизни. Попадаешь в порочный круг безысходности. 
Придумываешь сотни отмазок. Винишь людей, обстоятельства, боль, неправильные слова, родителей, детей - что угодно. Но на самом деле находишься в плену страха, успевшего разрастись до неимоверных размеров. Раздуться и укорениться. Окончательно убедить тебя в поражении.
Но выход есть. Нужно принять свой вызов. Перешагнуть через боязнь. Иначе дальше идти не получится. Лишь существовать, мучиться и мучить окружающих. Победа в том, чтоб, вопреки страху, делать то, что должен.

Непроханий гість

- Не поспішай, - заговорив непроханий відвідувач. Кольорові шати розповзлися по скрипучій підлозі. Лице, викрашене в біле, робило незнайомця схожим на циркового блазня. 
"Дивні конуси на плечах. За кого він себе має?"
- Ти хотіла зустрітися з Остромислом? - шиплячий голос висмоктувався з огидно скуйовдженої посмішки. - Розсікати поміж хвиль на диво-кораблі? - продовжував самозванець. - Так от, ніхто не знає мореходу Червоної квітки ліпше за мене, бо ж я його капітан. Перед тобою славнозвісний пан - насолоджуйся сяйвом моменту.
Нічний гість доторкнувся до ліжка Тині. Квадратна кімната вмить затаїла стіни - розчинила у затисках темряви. Розширила свої кордони та налилася синім безкраїм морем.
Голограма. Винахідливий ілюзіоніст розмалював картину дівочої уяви. Очам заспаної Тині відкрився красень-корабель, точно такий, як на малюнку в улюбленій книжці. Юна мандрівниця приєдналась до морських пасажирів, стала на омріяну палубу, розгойдалась хвилями, та...
- Це не може бути правдою.
Кімната знову набула колишніх розмірів. Ліжко поглинуло силует корабельного чуда.
- Так не відбувається в реальному житті. Диво не буває безпричинним. Остромисл завжди діє розумно - про це написано у книзі.
Тиню закрутили сумніви. Серце чомусь ввімкнуло тривожний сигнал.
- Ти шукаєш причин? - білі, злегка страхітливі зуби розплелися в грайливій усмішці. Очі нічного візитора невпинно пускали бісики. - Моя ж розумниця! Все мовиш вірно. Уважно читаєш - звісно, так і надалі роби. Послухай: ти боролась за правду, виступала проти лихих чудовиськ, хотіла врятувати друзів, вірно? Тепер маєш нагороду, - чудасій невміло скрутив кумедний реверанс. - Хочеш зробити своє ім'я великим? Хочеш назавжди розпрощатися з жалюгідним існуванням? Стати моєю помічницею? Ми сколихнемо не лише Верхівку - весь світ затріпоче від нашої єдності. Дитинко...
Повітря, як у казці, раптом засяяло золотом. Дивовижна річ вмить захопила погляд Тині.
- Золотий компас, - закохано промовила мрійниця. - Без сумніву, справжній.
Затаїла подих, вивчаючи велетенські фігури-стрілки та майстерно вирізьблені знакові літери.
- Він ще прекрасніший, ніж я уявляла! Дякую, о великий Остромисле!
Серце вибивало тривожний ритм, але дівчина більш не зважала на це.
- Звісно. Я зроблю все, що ви скажете.
- Це найкращий вибір, - краєчки розфарбованого рота залились пінистою слиною. - Ти розкажеш друзям про компас?
- Так.
- Покличеш їх у наймогутнішу команду?
- Так.
- Добре. Ніхто з них не пожалкує. Ти віриш, дитя?
- Т...
Гучний дзвін, виїдаючий мозок. Прямо з компаса. Дзвін, запрограмований руйнувати хибні ілюзії. Поглинати сторонні звуки та знищувати отруйні завитки зла.
"Настирний дзвін - попередження про фальшивку", - Тиня згадала слова особливої книги.
- Та як же тебе вимкнути?! - нічний гість все корчився муками. - Який скажений звук - мої вуха не витримують! Невже? Нарешті.
Компас затих. Викритий лицемір протер спітніле чоло.

Верить

Верить – значит, поддерживать жизнь: в отношениях, проектах, мечтах. Иметь будущее, чувствовать стук своего сердца, пребывать в живом потоке.

Твои слова не прозвучат убедительно, если сам в них не веришь. Твою ложь простить легче, если сам веришь в нее.

Без веры яркий, перспективный проект превращается в пустышку. Вера притягивает конечный успех. Она – зерно, из которого произрастает все в нашем мире. Начавший строить дом сперва в уме возводит крепкое здание.

Верить – значит, идти до конца, не бояться неизведанного.

Вера насыщает красками блеклые дни, без нее существовать невыносимо.

http://ostanivka.com/v-verit-ne-boyatsya-neizvedannogo/

Чудовиська

ЖаДідове хропіння зводило з розуму, хоча раніше не звертав на нього уваги. Сну чомусь не було. Дивні відчуття - густе, наче хмара, повітря. Схопився з ліжка, стягнув літню ковдру та пішов на веранду, де було значно тихіше. Я мусив заснути, хай там що. Годинник вистукував стіни, старий холодильник ревів, та все ж таки тут було спокійніше. Я не помітив, як перейшов у вир сну. Відразу потрапив в кайдани - полон тягучих кошмарів. Привиди заповнили будинок, я відчував їх нутром. Багато, зовсім поруч. З невидимими, але страхітливими мордами. «Вони дивляться прямо на мене? Насміхаються? Чому вони такі сміливі? Навіщо прийшли?» Мигнув чорний силует – дивне хиже створіння в шляпі з широкими полями. З'явилося лиш на мить, але міцно вкарбувалося в пам'ять. Це був він, без сумнівів – Вітрильник. Влучив в саме серце. Я розплющив очі. Ввесь спітнів. Я відчував присутність монстрів так само сильно, як і вві сні. Вони заповнювали кімнату - хижі, темні потвори... Я зробив те, що першим спало на думку. Вигукнув, як того навчав дідусь: "Я дитя Остромисла! Проти мене безсила темрява!" Жахи розвіялись. Поступово. Немов не хотіли йти, але мусили. Я повернувся в кімнату й заснув. Спав до самого ранку. Чудовиська не чіпали мене.