Плен

Это как ступать по дорожке, не чувствуя свободы внутри. Рисовать, кем-то придуманные картины. Говорить чужие слова. Осуществлять чьи-то проекты, пусть даже хорошие-интересные, но не свои. Сдерживать дыхание. Идти по чужой тропе, не осмеливаясь проторить родную. Чувствовать страх. Предрассудки, заранее заготовленные ответы - хмурый плен. 

Такое состояние перечеркнуть непросто. Но как же сладок напиток свободы! Когда безудержно впитываешь свое. Расправляешь застывшие крылья, совершаешь удивительный, яркий полет. И всем вокруг становится понятно, а в первую очередь тебе самому - уже не остановишься, никогда не вернешься к прежнему.

Ніч

Час, коли все навколо замирає, гілляки дерев перетворюються на страхітливі пазурі, ніч грає у піжмурки. Стає лячно. Вітер пронизує холодом. В ньому криється щось містичне, вкрай тривожне. Темрява здобуває крила, аби переслідувати тебе увесь шлях додому. Намагатися схопити, хацнути в кайдани. Ніч грюкає металевими ціпками, й, можливо, якраз сьогодні не пощастить. 

Дихати зорями

Я дихав зорями, вдивлявся в місяць. Думав про казкових мудреців, що відають світовими таємницями, тримають закручені посохи, потирають бороди, гомонять про вкрай важливі речі. Про те, як влаштований всесвіт. Що є, та що буде. Як зробити майбутнє кращим для людей. Думав про свою долю - до чого вона мене приведе. Про душу, відкриту майбутньому. Неповторну лінію життя, яку маю прокреслити, хоч би там що. Яку не проміняю на якусь там чужу закарлючку. Піду лиш туди, де дійсно маю бути. І буду там, хоч як би було важко. Я буду там. 
Хотілось, щоб той вечір не скінчувався. Бо все в ньому було особливим. Небеса говорили зі мною. Тихо. Щиро. По-своєму. Небеса були близько - надихали мудрістю.

Капітан

Вітрила виблискують на сонці. Небесні хмари розганяються враз. Все живе, усе, що дихає, радісно вітає величного капітана. Квітка з диво-фарб посміхається з корми. Зустрічний вітер обдає теплом. І навіть риба в холодній глибині привітливо хлюпотить. І навіть хвилі самовільно вкладаються смарагдовим полотном. 
Могутній Остромисл спостерігає за синіми просторами. Кожен його жест вбирає повагу. Мужня струнка постава зачаровує, як і високий зріст, впевнений погляд, чорні прямі коси, що легко бавляться з вітром. Блакитні очі, до яких личить коричневий капітанський одяг. Думки замирають в хвилюванні.
- Земля! - радісно вигукує штурман.
Слово підхоплюється багатоголоссям.
Корабель пристає до берега, всіяного численним, здивованим людом.
- Це дійсно бачать наші очі?
- Невже це той самий корабель?
- Пустіть мене хоч трохи ближче, покажіть квітку!
Старі та малі, що роками чекали дарів, нарешті побачили живе диво.
- Капітане! - натовп заплескав у долоні.
Бадьорий, наче й не стомлений дорогою, красень-командир показався на приставлених сходах.
"Тільки цим моментом я жив, плекав в серці та вимальовував у мріях", - ось що читалося в спокійному погляді.

Дім

Вдома завжди було легко. Рідне оточення пахло добром. Стара хата. Розмальований паркан. Подвір'я, де завше вирують клопоти. Кльоцик - наш пес, прив'язаний до ціпка, малий веселун. Живе в своїй буді, призвичаївся до сільських умов, та й радіє хутким дням, особливо влітку. Лащиться, припадає до ніг, вимагає уваги. Ніжиться на сонці, вигинається, засинає під музику променів.
Кімнати напічкані усячиною. Багато батькових речей. Мама їх не чіпала - оберігала цінні спогади.
- Радчику, підійди-но, - останнім часом мама часто говорила зі мною. Про будь-що. З теплом вдивлялась у контури обличчя, огортала ніжністю та любов'ю. Мені пощастило з нею. Лихі часи не забрали її світлої, надихаючої віри. - Давай поговоримо. Справ завше вдосталь, та вони почекають до завтра...

Страх

Страх - с ним сталкиваешься неизменно. Это один из самых больших врагов. Боишься того, чего не понимаешь, в чем не уверен. Всплывают картины прошлых неудач. Неприятное ощущение, которого не хотелось бы повторять. Страх заставляет закрываться. Все больше замыкает в тиски. 
Он перечеркивает будущее, так что начинаешь жить прошлым. Не развиваешься. Ощущаешь внутри все меньше жизни. Попадаешь в порочный круг безысходности. 
Придумываешь сотни отмазок. Винишь людей, обстоятельства, боль, неправильные слова, родителей, детей - что угодно. Но на самом деле находишься в плену страха, успевшего разрастись до неимоверных размеров. Раздуться и укорениться. Окончательно убедить тебя в поражении.
Но выход есть. Нужно принять свой вызов. Перешагнуть через боязнь. Иначе дальше идти не получится. Лишь существовать, мучиться и мучить окружающих. Победа в том, чтоб, вопреки страху, делать то, что должен.

Действовать

Время творить. Приносить в мир настоящее, отвергать подделку. Влиять, наполнять окружение истинным. Приводить новых «детей», в которых так нуждается общество, закреплять за собой временные вехи. Творить эпохи, закрывая рот всему низкому. Убивать шлак. Являть несокрушимую силу, неоспоримую мощь. Действовать нестандартно, комбинировать тактики. Высвобождать совершенно новый продукт, вызывающий восхищение и, естественно, осуждающее непонимание. Нести свет. Быть «многодетным родителем». Не уставать рождать, наполняя мир яркими отборными плодами с истоками любви.

Время менять окружение. Сотрясать устои, вздымая привычные мысли в головах людей. Беспощадно выбрасывать тонны мусора, оставляя лишь драгоценные перлы. Проводить четкую разницу. Говорить слова, расставлять внятные акценты. Быть точно отлаженным фильтром, откидывающим мелочный сор. Вдыхать жизнь в человеческие души. Быть целебной живительной мазью. Помогать людям становиться новыми, сбрасывать оковы, находить в зеркале новое отражение.

Время действовать. Крепнуть и наводить шорох вокруг себя.

Скриня

Він взяв скриню, розписану дитячими карлючками. Остромисл випустив у світ дещо особливе - літаючі білосніжні статуетки, що оживали просто на очах. Невеличкі, з контурами золота. Дитячі силуети з добрими, усміхненими очима. Світлими обличчями. Руками, дбайливо тримаючими білі олівці. Ті чудасії величались промовцями. 
- Мемуари напишемо згодом, - підняв погляд Остромисл.
- Так! Так-так-так, - заклекотіли пискляві голосочки.
- Розгортається боротьба. Ми мусимо зупинити накопичення попелу. Чи готова моя команда?
- Так, капітане, - сколихнулась малеча, а далі розпочала... множитись. Миттєво. Враз десятки перетворились в сотні, а сотні - в тисячі.
- Військо є, - підсумував Остромисл. - Наш ворог - Вітрильник, володар пронизливих, скрипучих вітрів. Його вгамує ця штука.
Він дістав невеличку подушку. Розколошматив, аби повилазило пір'я й рясно здійнялося до неба.
- Воно зупинить найпалкіші пориви шторму. Навіє вагомий, глибинний спокій...
Поки пір'їнки кружляли в томних завитках повітря, Остромисл запалював ліхтар - розсипав чергове диво сотнею променистих вогників.
- Влаштуємо миготливе свято в царстві смерті! - проголосив пан.
- А-ах! - підхопили промовці. - Сві-тла му-зика. Симфо-нія жи-ття.
І спрямувались догори живі ноти - звуки славної, небаченої зброї.
- Ліхтар палає. Не гаймо часу, малюки! - скріпився духом Остромисл. - Покінчимо врешті з буревієм!

Легкость

Сейчас как будто в моих руках ничего нет, но ощущаю себя безмерно богатой. По идее должна лишиться сил, но чувствую мощный их прилив. Удивительно: мне велено печалиться, но я смеюсь. Рисую очертания нового. Готовлюсь к сокрушительному выдоху, ощущая кайфовую легкость. Хватаю невидимую реальность, бросаю вызов судьбе, утверждаясь в победе. Кричу продолжительно, просторно. Живу. Живу, насыщая легкие до предела.

Холодноярська Проща

Наомі, фест

День Незалежності України

Двойной кофе

NAOMI - Двойной кофе

Химерна хатина

- Чи є тут хто? - обережно окликнув хлопець. 

- Агов! - подала голос Тиня. 
- Там хтось є. Всередині. Чую шарудіння... ходімо. 
Невчасні гості заступили поріг. 
- Сердешнику? О… Вибачте за турботу.
Малі позадкували до дверей. Раптова поява господаря-дивака злякала їх.
Кістляві, замащені землею руки. Крива незрозуміла посмішка. Занадто витягнутий ніс. Засалені зуби й пошарпане вбрання…
"Він точно божевільний", - промайнуло в головах друзів.
- Що це?
Дикий погляд сконцентрувався на зачерствілому молоці.
- Ні, не знімайте кришки!
- Ага-га-га, - по кімнаті пронісся сморід.
- Нестерпно, - не витримавши, Тиня вибігла надвір.
- Молоко зіпсувалось, - Радик намагався зловити навіжений погляд. - Його не варто вживати.
Та химерник не зважав на поради. З юродивою усмішкою він поховав весь сморід в собі, враз висьорбавши посірілий напій.
- Га-га-уга, - господар закусив в'язкими згустками.
- О ні, - Радика передбачувано знудило.
"Що сталося з бідолахою? – здригались думки хлопця. - Від чого він так здичавів? Раніше ж був цілком нормальним…"
- Га-га-уга, - лиш це лунало в занедбаних часом кімнатах.
Приручені мурахи на столі. Всіяна брудом підлога. Мотлох, розкиданий по закутках. Смердючі, скуйовджені доріжки. Запах цвілі.
"Як це печально".
- Чого дітки бажали? - хазяїн помешкання, здається, опанував себе.
- Розпитати про цей знак, - вчасно повернулася Тиня. – Ось, - вона простягнула невеличкий клаптик паперу.
- Це що є, дівчино? - ввічливо промовив дивак.
- Важливий символ, - відповів Радик. – Ви малювали його на скелях. Звідки про нього знаєте? Це ж не проста писанина…
- Так. Непроста... – Сердешник замешкався. - Писанина? – його погляд замайорів іскрами. - Га-ха-гуу...
- Знову втрачає глузд, – переглянулись друзі. - Невчасно...
- Я покажу! - різкий шиплячий голос обдав відвідувачів крижаним холодом.
- Тікаймо звідси! - запанікувала дівчина. - Будь-ласка, - кругле обличчя вмить стало блідим.
Та Радик не відпускав важливої нагоди.
- Що саме ви покажете? Місце, де побачили ієрогліф?
- Так! - проричало повітря.
- Ходімо! Тут коїться щось страшне! - волала Тиня. - Нам не місце...
- Коли? – хлопець не втрачав рішучості. - Сердешнику, коли ви покажете мені?!
- Опівночі, - вогняний погляд запалювався з потойбічних глибин. – Зустрінемось біля кручі.

Ше фест

NAOMI Ше фест, просвітницька галявина

Ше фест

NAOMI, Ше фест

Сонце в долонях

Полюбляю християнські пісні - легкі світлі псалми, від яких надихається душа. "Бог, сонце в Твоїх долонях"

Непроханий гість

- Не поспішай, - заговорив непроханий відвідувач. Кольорові шати розповзлися по скрипучій підлозі. Лице, викрашене в біле, робило незнайомця схожим на циркового блазня. 
"Дивні конуси на плечах. За кого він себе має?"
- Ти хотіла зустрітися з Остромислом? - шиплячий голос висмоктувався з огидно скуйовдженої посмішки. - Розсікати поміж хвиль на диво-кораблі? - продовжував самозванець. - Так от, ніхто не знає мореходу Червоної квітки ліпше за мене, бо ж я його капітан. Перед тобою славнозвісний пан - насолоджуйся сяйвом моменту.
Нічний гість доторкнувся до ліжка Тині. Квадратна кімната вмить затаїла стіни - розчинила у затисках темряви. Розширила свої кордони та налилася синім безкраїм морем.
Голограма. Винахідливий ілюзіоніст розмалював картину дівочої уяви. Очам заспаної Тині відкрився красень-корабель, точно такий, як на малюнку в улюбленій книжці. Юна мандрівниця приєдналась до морських пасажирів, стала на омріяну палубу, розгойдалась хвилями, та...
- Це не може бути правдою.
Кімната знову набула колишніх розмірів. Ліжко поглинуло силует корабельного чуда.
- Так не відбувається в реальному житті. Диво не буває безпричинним. Остромисл завжди діє розумно - про це написано у книзі.
Тиню закрутили сумніви. Серце чомусь ввімкнуло тривожний сигнал.
- Ти шукаєш причин? - білі, злегка страхітливі зуби розплелися в грайливій усмішці. Очі нічного візитора невпинно пускали бісики. - Моя ж розумниця! Все мовиш вірно. Уважно читаєш - звісно, так і надалі роби. Послухай: ти боролась за правду, виступала проти лихих чудовиськ, хотіла врятувати друзів, вірно? Тепер маєш нагороду, - чудасій невміло скрутив кумедний реверанс. - Хочеш зробити своє ім'я великим? Хочеш назавжди розпрощатися з жалюгідним існуванням? Стати моєю помічницею? Ми сколихнемо не лише Верхівку - весь світ затріпоче від нашої єдності. Дитинко...
Повітря, як у казці, раптом засяяло золотом. Дивовижна річ вмить захопила погляд Тині.
- Золотий компас, - закохано промовила мрійниця. - Без сумніву, справжній.
Затаїла подих, вивчаючи велетенські фігури-стрілки та майстерно вирізьблені знакові літери.
- Він ще прекрасніший, ніж я уявляла! Дякую, о великий Остромисле!
Серце вибивало тривожний ритм, але дівчина більш не зважала на це.
- Звісно. Я зроблю все, що ви скажете.
- Це найкращий вибір, - краєчки розфарбованого рота залились пінистою слиною. - Ти розкажеш друзям про компас?
- Так.
- Покличеш їх у наймогутнішу команду?
- Так.
- Добре. Ніхто з них не пожалкує. Ти віриш, дитя?
- Т...
Гучний дзвін, виїдаючий мозок. Прямо з компаса. Дзвін, запрограмований руйнувати хибні ілюзії. Поглинати сторонні звуки та знищувати отруйні завитки зла.
"Настирний дзвін - попередження про фальшивку", - Тиня згадала слова особливої книги.
- Та як же тебе вимкнути?! - нічний гість все корчився муками. - Який скажений звук - мої вуха не витримують! Невже? Нарешті.
Компас затих. Викритий лицемір протер спітніле чоло.

Писати. Щастя

О, як я обожнюю писати! І як скучила за неповторним драйвом, коли подобається те, що виходить "з пера". Коли думка вільно тече. Коли слово чіпляється за інше слово, й текст хутко наростає абзацами. Коли гадки не маєш, як далі закрутиться сюжет - просто потехеньку нанизуєш описи-діалоги-події. Оголюєш серце, вичерпуєш напій душі, виливаєш останні, найцінніші краплини, щоби невдовзі знову сповнитись свіжістю. Вигинаєш несподівані крюки пригод, й дивуєшся сам собі: "Ти ба, непогано вийшло!" Легенька посмішка з'являється на обличчі. Така тоненька - письменницька. Запалена нетлінним вогником зсередини. А далі лиш стає цікавіше. Незавершене письмо починає кликати. Манити розчерком пера, волати: "Агов! Ну агов же ж, розпускається квітка твого новітнього послання! Вперед, бо це потрібно тобі. Й, повір, потрібно буде людям". Сідаєш за писанину. А до цього постійно про неї думаєш. В голові розгортаються епопеї. Найкраще - коли не можеш зупинитися. Відчуваєш: "Ще є запас. Вичерпуй, не залишай на завтра. Наступного дня все зміниться. Віддай свій максимум сьогодні". Віддаєш. Ні грама про це не жалкуєш. Ростиш свою дитяту. Плекаєш дарунком слова. 
Письмо добігає кінця. Творчість перетворюється в цілковиту насолоду. Драйв наростає. Шнурочки сюжету сплітаються ідеально. "Евріка!" - тексти немов пишуться самі по собі. "І де беруться ці думки та ідеї? Невже це все від мене?" Щастя.

Морехід Остромисла

Про морехід Остромисла та нічні пригоди мрійниці Тині #натхненняписати
Тиня гортала сторінки старої, потріпаної книги, що пахла величчю. "Такі великі літери, - думала двічина. - Закручений шрифт, приємний на дотик папір". Вона любила такі книги, гортала з захопленням. Надавала свободу уяві. Відчувала написане серцем, мандрувала у часі та просторі разом з кожною яскравою ілюстрацією. 
Корабель Остромисла. Той, що безстрашно пронизує хвилі. Надихається світлим вітром. Легким, що несе благословіння. Корма прикрашена дивовижним зображенням яскравої квітки. Цей корабель завжди приносить надію. Трюм завантажений незвіданими подарунками, що невдовзі стануть життєвими чудесами. Дари вготовані знедоленим, які не втратили віри й любові. Беззахисним, які продовжують цінувати життя та триматись за нього. Тим, хто зіткнувся з образою, несправедливістю, та не перестав плекати в душі добро.
Тиня мріяла одного чудесного дня побачити морехід Остромисла. Вона уявляла, як стрімко мчить у такт хвилям на дивовижному судні, радісно посміхається, милуючись різноманіттям вод та вбираючи в душу голоси вільних просторів. Бездонні океани - очі дівчини виблискували затишком книги. Час наодинці з собою був теплим, незабутньо-казковим.
- Золотий компас.
Нова розкішна ілюстрація видавалась об'ємною. Дивовижна річ миттєво прикувала до себе проникливий погляд. 

- Золотий компас вказує вірний шлях, допомагає відрізнити істинність від підробки, нагадує про головне, прояснює думки.
Тиня проводила пальчиками по витонченим стрілкам, немов крутила їх, змінюючи курс з заходу на схід, з півночі на південь. Намагалась запам'ятати запах диво-фарб. "Хто зна, може, колись, я зможу побачити цю особливу річ, доторкнутися, випробувати чудесні можливості, - зітхала мрійниця. - Якби в мене була ця штука, лишень вона - це було б цілковите щастя. Якби з усієї книги великий Остромисл дозволив обрати всього один незвичайний дар, я попросила б золотий компас..."
Моторошний стукіт в віконне скло перервав світлі роздуми. Настирний, багатократний, немов дріб старого гороху. Від нього кров застигала в жилах. Дівчина принишкла. Серце збуджено відбивало ритм.
"Хто це може бути?"
Жодних варіантів в голові. Так стукати міг тільки чужак.
Можливо, лавандове палахкотіння світильника приманило сторонній погляд. Але, хто б наважився на беззмістовний нічний візит?
"Хто?"
Тиня обережно вдивлялася в нічне скло. Важко було щось розгледіти. Ніякого руху. Підозріла тиша. І...
- Ах!!!
В очах раптом потьмяніло. Тіло зм'якло, руки звело судомою. Різкий ворожий рух обдав холодом зсередини. Силует за вікном, що не мав обличчя, насмерть перелякав книжкову дослідницю. Незвідане ввірвалось в затишний дім, так що від страху дівчина не наважувалася навіть дихнути.
"Що зараз буде?", - шалена напруга відчувалася в усьому тілі. Тиня дослуховувалась до гудіння вітру.

Вечер на море

Вечер на море. Распахнутое деревянное окно с противомоскитной сеткой. Приятная прохлада. Негромкие фоновые сверчки. Соседская музыка - интересный кавер "Кукушки" Цоя. Уличные разговоры. Доносящийся издалека шум волн. И снова сверчки-сверчки. 
Музыка затихает. Волны накатывают отчетливей. Я чувствую, что люблю. Эту жизнь, внезапный ностальгический порыв. Люблю быть в это время именно в этом месте. Чувствовать. Вспоминать. Говорить со своею душой. И любить. До головокружения. Жизнь. Бога.

Сільські моторошні пригоди

То була бесідка в старому сільському парку, недалеко від кладовища. З плином років територія померлих тіл все більше розросталася, аж поки парк не став її частиною. Хлопцям цей факт не здавався лячним. Бесідка служила звичайним місцем хуліганських зустрічей, розваг та буремних нічних розмов. Підлітки багато пили, обговорювали знайомих дівчат, складали плани на майбутнє. Вони хотіли добре сколихнути село цим літом. Так і вийшло. 
- Пригоди. Без них життя не має сенсу. Ми мусимо зробити це літо незабутнім. Я казав минулого разу: треба думати і планувати свій відрив, - хлопець спустошив келих. Напій був матьорим, міцним. - Так, Верхівка - забите, пришелепкувате село, але тут стільки можливостей для нас. Непочатий край. Кажу вам. Навчіться думати, як я. 
Хлопець зробив ще один гіркий ковток. Його очі запалали вогнем. 
Далі пішли розмови про Ганьку, Тамілку, Лізку й городську Світлану. Гуляки визначалися, кому яка краля до вподоби. Розпускали чутки, вдосталь обвішувалися брехнею. 
- Яке, яке навіжене село! - один з затятих друзяк не міг вгамувати сміху. - Чекай, зараз скажу, - реготливий живіт не давав виповзти словам на волю. - Про цього, нікчемного... Вітрильника! Чули?
На мить над старим парком зависла тиша. Хлопці не відразу второпали, про що патякнув друг. 
- А-а, це страшило те, - нарешті ввімкнулась підтримка компанії. 
- Ну так, усі бояться якогось там Вітрильника, якого ані трохи й не існує, - хлопчина знов зайшовся сміхом. 
- Людям нема чого робити - вони й граються в страшилки. 
- Дурня то все. Все, що не можна побачити, зрозуміти ось цим, - хлопак постукав по своїй голові, - цілковита маячня, не інакше. 
- Кому налити? Налітай, добра в нас багато!
Була розлита ще одна пляшка міцного. П'яні підлітки не відразу помітили змін, від яких раптом завмерло все навколо. Вони пригубили ще декілька разів, аж потім...
- Що коїться з деревами? 
Віття неначе сказилося - зашуміло, розхиталось до неба. Повітря стало нестерпно холодним. 
- І справді. 
- Здійнялась буря - не смертельно. Час вшиватися звідси, - лідер хуліганів закликав всіх до спокою.
Та проблеми розросталися на очах. Невідома сила вразила хлопака, який ще хвилину тому лопався від сміху. Він зробився сам не свій. Почав збуджено дихати, хаотично кружляти, немов боротися з нашестям невидимої мари. 
- Ей, що сталося?
Юнець не зважав на знайомі голоси. Його мутило і розхитувало. Обличчя розтягувалось вздовж. А потім він просто закляк – став до всього байдужим, загадково відсторонився від світу.
- Наче восковий, - троє нічних посіпак впритул наблизились до химерного друга. 
- Ти чуєш чи ні? Ходімо з цього клятого місця, - лідер гурту добряче смикнув нещасливця за руку. 
- Гм-м-м, - від нього зійшло глухе приречене ревіння. Обличчя налилось трав'яним відтінком. Чорні плями всіяли безвольну шкіру. Круглий, наляканий погляд то вмикався, то вимикався. 
- Та що ж це таке? - промовив господар вечірки тихіше. 
Вітер набирав потугів. Гілки дерев так колошматили своє листя, що за лічені секунди залишалися повністю голими. Грудки землі влучали в відкриті ділянки ніг, роздряпуючи хлопцям шкіру до крові. 
Бідний химерник знов заворушився. Він почав вирувати в хижому, темному танці. Заходивсь піднімати п'ятірні в такт моторошному вітру.
- Тікаємо! - скомандував лідер горе-компанії. - Йому не поможем, так рятуймось самі!
Та хлопцям було вготоване особливе послання, вони мали залишатися на місцях. 
Темрява бликнула силуетом широкого капелюха. Скрючений ніс показався в нічному кошмарі. Беззахисний підліток з трав'яним обличчям раптом почав говорити. З його горла прорізався чужорідний голос. Спочатку низький, шиплячий:
- Час відвідати вітрила. - А потім високий, завиваючий: - Або попрощатися з життям.

Верить

Верить – значит, поддерживать жизнь: в отношениях, проектах, мечтах. Иметь будущее, чувствовать стук своего сердца, пребывать в живом потоке.

Твои слова не прозвучат убедительно, если сам в них не веришь. Твою ложь простить легче, если сам веришь в нее.

Без веры яркий, перспективный проект превращается в пустышку. Вера притягивает конечный успех. Она – зерно, из которого произрастает все в нашем мире. Начавший строить дом сперва в уме возводит крепкое здание.

Верить – значит, идти до конца, не бояться неизведанного.

Вера насыщает красками блеклые дни, без нее существовать невыносимо.

http://ostanivka.com/v-verit-ne-boyatsya-neizvedannogo/

Книжка для Матвея

Сделала сыну Матвею именную книгу с увлекательными сказками и красивенными картинками. Несколько лет она просто лежала на полке, а недавно бабушка стала читать ее внуку. Очень понравилось! Матвей в деталях запоминает и пересказчывает сюжет историй, приключения героев, просит прочесть еще. Как же это приятно, ведь речь идет о моих собственных сказках) Главный читатель их оценил) #книжкадляматвея

Naomi - Спи, мала

Лірична та прониклива "Спи, мала" #naomi #song #relax

In Victory

Мені приділив увагу християнський мегапортал In Victory. Це дуже приємно.
http://www.invictory.com/news/story-66675.html
 #invictory #news #salova #christianmusic

Чудовиська

ЖаДідове хропіння зводило з розуму, хоча раніше не звертав на нього уваги. Сну чомусь не було. Дивні відчуття - густе, наче хмара, повітря. Схопився з ліжка, стягнув літню ковдру та пішов на веранду, де було значно тихіше. Я мусив заснути, хай там що. Годинник вистукував стіни, старий холодильник ревів, та все ж таки тут було спокійніше. Я не помітив, як перейшов у вир сну. Відразу потрапив в кайдани - полон тягучих кошмарів. Привиди заповнили будинок, я відчував їх нутром. Багато, зовсім поруч. З невидимими, але страхітливими мордами. «Вони дивляться прямо на мене? Насміхаються? Чому вони такі сміливі? Навіщо прийшли?» Мигнув чорний силует – дивне хиже створіння в шляпі з широкими полями. З'явилося лиш на мить, але міцно вкарбувалося в пам'ять. Це був він, без сумнівів – Вітрильник. Влучив в саме серце. Я розплющив очі. Ввесь спітнів. Я відчував присутність монстрів так само сильно, як і вві сні. Вони заповнювали кімнату - хижі, темні потвори... Я зробив те, що першим спало на думку. Вигукнув, як того навчав дідусь: "Я дитя Остромисла! Проти мене безсила темрява!" Жахи розвіялись. Поступово. Немов не хотіли йти, але мусили. Я повернувся в кімнату й заснув. Спав до самого ранку. Чудовиська не чіпали мене.

Ostanivka

Я вбираюсь у дощ

Я вбираюсь у дощ - цілковиту стихію,

Знов нагряне потоп - так бо серце воліє. 
Най потоки рясні душу й тіло вмивають. 
Досить жити вві сні, переводити хмари.
Хай звільниться душа і засяє прозоро
Діамантом роси, золотою сльозою.

Гітара

Гарного настрою та чудового самопочуття! Моя "Гітара":)
Повна версія альбому: https://www.youtube.com/watch?v=duGx6sRFGnk&t=1048s

Отзвуки луны

Я распрощался с иллюзией. Но часто, глядя на звезды, снова увлекался накатывающей ностальгией. Ночь становилась знамением встречи, огни небес пробуждали чудеса. В сумерках объятий оживала сказка, подаренная нам двоим. Воскресала мечта, озаряющая тьму изумрудами, тянущимся взглядом, не требующим слов и пояснений.
Сола, ты разорвала цепи безволья. Нырнув в отзвуки луны, впитала неразбавленное счастье. О, как к лицу тебе блеск созвездий! Любовь, скрываемая в каждом жесте, пылающих глазах… Твой нежный голос накрывает волной, а легкое эхо накатывается песчинками комет. Стук шагов распыляется, создавая необъяснимую феерию. Мы дожидаемся упоительного рассвета. Беремся за руки под россыпью огней.

"Охотник с Уолл-стрит" (Family man)

Что происходит с сердцем, когда становишься родителем? Что случается? Как это назвать? Когда ребенок переворачивает мировоззрение. Становится главной причиной решений и поступков. Его потребности - на первый план. Его царапинка - объект пристального внимания. Его не видно пол минуты - сердце вздрагивает, еще секунд десять - твевожно щемит. На спящего малыша смотреть бесконечно, молиться об устроенной судьбе, защите от холода жизни. Не узнавать себя: плакать от внезапной тяжелой мысли, содрогаться от малейшей тревоги о ребенке. Трястись над живым сокровищем, дарить время и душу, понимать, что время быстротечно. Любить. Разрываться и порой эмоционально сжиматься до невозможности. Делать все для крохи. Лишь бы ребенку хорошо. Лишь бы, как можно лучше. Не подавать виду в сложностях, скрывать боль и слезы. Показывать силу, даже в момент слабости. Так что же происходит с сердцем, когда любишь до изнеможения? Когда в горле комок, и тяжело дышать. Когда родитель готов отдать сердце, сделать все, что нужно для блага ребенка. Когда он понимает, как ничтожны человеческие силы и... молится.
Мысли, навеянные потрясающим во всех смыслах фильмом "Охотник с Уолл-стрит" (Family man), фильмом о приоритетах жизни, непростом, выжимающим горячие слезы и задевающим глубины души фильмом о родных, самых важных Людях. #familyman #охотниксуоллстрит

NAOMI - Буває

NAOMI - Буває
Звукозапис - Studio23
Зведення - Коля Ролик 

Твоя стихия

Твоя стихия. Поток, в котором все знакомо и близко. Отблеск души. Течение, в которое хочется окунаться с головой. Вода, жадно глотаемая. Разрывающийся пульс. Опора, в которую цепляешься железной хваткой.

Твое место. Будущее. Лейтмотив всей жизни. То, что встряхивает. Ради чего готов на все. То, что сжимает в лепешку, но в свое время приносит невероятное удовлетворение.

Яркая вспышка, безудержный вихрь. Сокровище, стоящее всех жизненных накоплений. Знак на судьбе – твое счастливое сердцебиение. Встреча, которую не сможешь пропустить.
http://ostanivka.com/vstrecha-kotoruyu-ne-smozhesh-propustit/

Випити літо

Хочеться це літо випити до дна. Раніше бувало, серпень в розпалі - а й разу не доводилось бути на пляжі. Робота, обов'язки. Домашня кімната та стіни офісу в часи розкішної краси. Лише крадькома вдавалося вбирати літо, хватаючи промені з віконного отвору. Оживати на мить, ховати в серці дивовижу, й знову повертатись до справ. День у день марити сонцем, відчувати його зовсім близько - та не пропускати через свої долоні. Раніше було так, але не цього року. Сьогодні я ковтаю літо. Воно солодке, безхмарне й нескінченне. Дихаю ним, по-справжньому радію ввічливим ранкам, пишним полудням, амурним вечорам та оксамитовим ночам. Знаю, що справи почекають - сьогодні мені так важливо випити літо.

Крихта від мене

Я буду з тобою, коли надворі дощі. Ти крихта від мене, скарби-таємниці душі. До тебе мій погляд, лише особливі слова. Усе, що захочеш - звичайні, правдиві дива. Життя візерунок, найкраща з почутих пісень - небесний дарунок, для тебе мій сонячний день.

Жизнь - это подарок

Жизнь - это подарок, а не тяжкое бремя. В ней, конечно же, есть проблемы, боль и сложности, но все равно она остается прекрасным и восхитительным подарком Бога. Есть люди, живущие в постоянном давлении и борьбе, но их взгляд остается светлым, а слова - полны надежды. Они достойны подражания.
Меня удивляют христиане, настойчиво пытающиеся доказать, что мир таки мрачный, полный зла и ужасов. Это не новость для меня, но не это хочу выносить на повестку каждого своего дня, а простые бесценные моменты радости жизни. И думаю, это намного духовнее, чем взращивать негативные, темные явления общества. Да, иногда можно высветлить какие-то темы, наболевшее, но если негативный взгляд - привычный стиль, этого понять не могу (речь о христианах). Возможно, мне ответят, что Христос в Библии часто проповедовал резко и прямо обличал фарисеев. Да, это имеет место, но, как правило, Его речь вдохновляет, а не "убивает". Да, в жизни бывает совсем непросто. Я в курсе многих печальных историй. Я в курсе, что чем старше становишься, тем тяжелее бывает испытывать простую, не омраченную радость. Но повод ли это забывать, что Его свет всегда больше тьмы? Основа христианства - не умудренная, утяжеленная мудрость, а Надежда, Радостная новость, Победа. Никого не хочу обидеть, просто напомнить основу, зачем Бог пришел к людям: Лк 4. 18-19 Благовествовать нищим, исцелять сокрушенных сердцем, проповедывать пленным освобождение, слепым прозрение, отпустить измученных на свободу, проповедывать лето Господне благоприятное.
Вот акцент, который поставил Он. Давайте ставить такой же акцент в нашей жизни, друзья #salova #размышления #библия

Особливі моменти

Є моменти, що не повторюються. Розвіюються рожевим маревом та навіюють чекання. Роблять нас багатими, вагомими, мудрими. Фарбують відтінки погляду та викликають приємне запаморочення. Живуть в самому серці, таємних пурпурових кратерах. Чарують витонченими па, вдихають ноти життя в образи. Кружляють. Малюють дива, виводять контури золотом. З'єднують мрії з реальністю, відкривають завісу розкішних небес... Моменти спалаху, дотику срібних крил. Вони залишаються в серці. Народжують нові чудеса.

Лето свободы

Лето свободы, поиска себя. Нежное. Рисующее надежду. Вдыхаю. Касаюсь лазурных лучей. Наслаждаюсь мгновением. Лето, согревающее душу, разглаживающее морщины на лице. Исцеляющее, говорящее именно те, нужные слова. Пробуждающее от сна, отбрасывающее тяготы. Простое, бесценное, как поцелуй солнца. Горячее – то, что в сердце навсегда.

Мы бываем жестокими

Мы бываем жестокими. Порой непростительно разрываем сердца близких. Никуда не деться от этих моментов, хоть и очень хотелось бы выбросить их за плечи. Раним, сожалеем, не владеем собой. Срываемся на других... Мы бываем разрушителями. Долго копим боль, но затем, не в силах сдерживать, выливаем в самый неожиданный, глупый, досадный момент. Ничего не чувствуем, пока не опомнимся, не восстановим спокойствия. Мы бываем ледяными, стальными, взрывоопасными. Носим пожирающий огонь. Твердость связана со жгучим пламенем. Не узнаем себя, хотим отречься от страшного облика, но не можем. Это мы. Слабость. Вторая сторона наших достижений. Неприкрытая дикая сущность. Мы не оправдываемся знанием. Просим сил и помощи. Постепенно меняемся, если выбираем правильный курс.

Синє море

А все-таки

А все-таки жизнь прекрасна. Ведь все плохое – лишь малая доля от хорошего, что мы имеем. Надвигаются тучи, свистящий ветер пытается запугать, ночь затягивает в свое лоно – мы чувствуем себя самыми несчастными, начинаем злиться, лить слезы, кричать и жаловаться на судьбу. Мы забываем, что время затмений не продолжительно.

Рассветает. Нам гораздо лучше. Груз проблем сваливается с плеч, снова хочется петь, смеяться и любить…

Посреди вьюг и тесных обстоятельств не стоит повторять своих падений и сомневаться в том, что жизнь прекрасна. Важно помышлять о солнце и находить в сердце теплоту.

Комахи

Alena Salova - Комахи

Моя нова пісня, на яку надихнула поезія талановитого Олексія Юріна

Рай на земле

Рай на земле – это уютный дом. Создатели рая могут быть разными. Любимый супруг, которого так радостно видеть вечерами. Собеседник, умеющий рассмешить. Ребенок, по которому скучает сердце. Душа, не утратившая песню любви. Жизнь, в которой всегда больше света, чем тьмы. Тихое-громкое счастье. Жемчужины-глаза.
Рай на земле создаем мы с тобой, когда любим. Вопреки поднимающимся жизненным волнам. Мы наслаждаемся штилем, взявшись за руки. Говорим разные глупости, пронизываясь миром друг друга, навечно сплетясь душами. Ныряем в рассвет. Очередной. Наш. Бесценный. И пусть ветер уносит особенные слова, распыляя их оттенками интонаций. И пусть не умолкают искренние признания – строки о нескончаемой любви – безбрежном рае на земле.