Показаны сообщения с ярлыком Сказка. Показать все сообщения
Показаны сообщения с ярлыком Сказка. Показать все сообщения

вторник, 7 ноября 2017 г.

Ніч

Час, коли все навколо замирає, гілляки дерев перетворюються на страхітливі пазурі, ніч грає у піжмурки. Стає лячно. Вітер пронизує холодом. В ньому криється щось містичне, вкрай тривожне. Темрява здобуває крила, аби переслідувати тебе увесь шлях додому. Намагатися схопити, хацнути в кайдани. Ніч грюкає металевими ціпками, й, можливо, якраз сьогодні не пощастить. 

понедельник, 2 октября 2017 г.

Дихати зорями

Я дихав зорями, вдивлявся в місяць. Думав про казкових мудреців, що відають світовими таємницями, тримають закручені посохи, потирають бороди, гомонять про вкрай важливі речі. Про те, як влаштований всесвіт. Що є, та що буде. Як зробити майбутнє кращим для людей. Думав про свою долю - до чого вона мене приведе. Про душу, відкриту майбутньому. Неповторну лінію життя, яку маю прокреслити, хоч би там що. Яку не проміняю на якусь там чужу закарлючку. Піду лиш туди, де дійсно маю бути. І буду там, хоч як би було важко. Я буду там. 
Хотілось, щоб той вечір не скінчувався. Бо все в ньому було особливим. Небеса говорили зі мною. Тихо. Щиро. По-своєму. Небеса були близько - надихали мудрістю.

среда, 27 сентября 2017 г.

Капітан

Вітрила виблискують на сонці. Небесні хмари розганяються враз. Все живе, усе, що дихає, радісно вітає величного капітана. Квітка з диво-фарб посміхається з корми. Зустрічний вітер обдає теплом. І навіть риба в холодній глибині привітливо хлюпотить. І навіть хвилі самовільно вкладаються смарагдовим полотном. 
Могутній Остромисл спостерігає за синіми просторами. Кожен його жест вбирає повагу. Мужня струнка постава зачаровує, як і високий зріст, впевнений погляд, чорні прямі коси, що легко бавляться з вітром. Блакитні очі, до яких личить коричневий капітанський одяг. Думки замирають в хвилюванні.
- Земля! - радісно вигукує штурман.
Слово підхоплюється багатоголоссям.
Корабель пристає до берега, всіяного численним, здивованим людом.
- Це дійсно бачать наші очі?
- Невже це той самий корабель?
- Пустіть мене хоч трохи ближче, покажіть квітку!
Старі та малі, що роками чекали дарів, нарешті побачили живе диво.
- Капітане! - натовп заплескав у долоні.
Бадьорий, наче й не стомлений дорогою, красень-командир показався на приставлених сходах.
"Тільки цим моментом я жив, плекав в серці та вимальовував у мріях", - ось що читалося в спокійному погляді.

Дім

Вдома завжди було легко. Рідне оточення пахло добром. Стара хата. Розмальований паркан. Подвір'я, де завше вирують клопоти. Кльоцик - наш пес, прив'язаний до ціпка, малий веселун. Живе в своїй буді, призвичаївся до сільських умов, та й радіє хутким дням, особливо влітку. Лащиться, припадає до ніг, вимагає уваги. Ніжиться на сонці, вигинається, засинає під музику променів.
Кімнати напічкані усячиною. Багато батькових речей. Мама їх не чіпала - оберігала цінні спогади.
- Радчику, підійди-но, - останнім часом мама часто говорила зі мною. Про будь-що. З теплом вдивлялась у контури обличчя, огортала ніжністю та любов'ю. Мені пощастило з нею. Лихі часи не забрали її світлої, надихаючої віри. - Давай поговоримо. Справ завше вдосталь, та вони почекають до завтра...

суббота, 16 сентября 2017 г.

Скриня

Він взяв скриню, розписану дитячими карлючками. Остромисл випустив у світ дещо особливе - літаючі білосніжні статуетки, що оживали просто на очах. Невеличкі, з контурами золота. Дитячі силуети з добрими, усміхненими очима. Світлими обличчями. Руками, дбайливо тримаючими білі олівці. Ті чудасії величались промовцями. 
- Мемуари напишемо згодом, - підняв погляд Остромисл.
- Так! Так-так-так, - заклекотіли пискляві голосочки.
- Розгортається боротьба. Ми мусимо зупинити накопичення попелу. Чи готова моя команда?
- Так, капітане, - сколихнулась малеча, а далі розпочала... множитись. Миттєво. Враз десятки перетворились в сотні, а сотні - в тисячі.
- Військо є, - підсумував Остромисл. - Наш ворог - Вітрильник, володар пронизливих, скрипучих вітрів. Його вгамує ця штука.
Він дістав невеличку подушку. Розколошматив, аби повилазило пір'я й рясно здійнялося до неба.
- Воно зупинить найпалкіші пориви шторму. Навіє вагомий, глибинний спокій...
Поки пір'їнки кружляли в томних завитках повітря, Остромисл запалював ліхтар - розсипав чергове диво сотнею променистих вогників.
- Влаштуємо миготливе свято в царстві смерті! - проголосив пан.
- А-ах! - підхопили промовці. - Сві-тла му-зика. Симфо-нія жи-ття.
І спрямувались догори живі ноти - звуки славної, небаченої зброї.
- Ліхтар палає. Не гаймо часу, малюки! - скріпився духом Остромисл. - Покінчимо врешті з буревієм!

понедельник, 31 июля 2017 г.

Морехід Остромисла

Про морехід Остромисла та нічні пригоди мрійниці Тині #натхненняписати
Тиня гортала сторінки старої, потріпаної книги, що пахла величчю. "Такі великі літери, - думала двічина. - Закручений шрифт, приємний на дотик папір". Вона любила такі книги, гортала з захопленням. Надавала свободу уяві. Відчувала написане серцем, мандрувала у часі та просторі разом з кожною яскравою ілюстрацією. 
Корабель Остромисла. Той, що безстрашно пронизує хвилі. Надихається світлим вітром. Легким, що несе благословіння. Корма прикрашена дивовижним зображенням яскравої квітки. Цей корабель завжди приносить надію. Трюм завантажений незвіданими подарунками, що невдовзі стануть життєвими чудесами. Дари вготовані знедоленим, які не втратили віри й любові. Беззахисним, які продовжують цінувати життя та триматись за нього. Тим, хто зіткнувся з образою, несправедливістю, та не перестав плекати в душі добро.
Тиня мріяла одного чудесного дня побачити морехід Остромисла. Вона уявляла, як стрімко мчить у такт хвилям на дивовижному судні, радісно посміхається, милуючись різноманіттям вод та вбираючи в душу голоси вільних просторів. Бездонні океани - очі дівчини виблискували затишком книги. Час наодинці з собою був теплим, незабутньо-казковим.
- Золотий компас.
Нова розкішна ілюстрація видавалась об'ємною. Дивовижна річ миттєво прикувала до себе проникливий погляд. 

- Золотий компас вказує вірний шлях, допомагає відрізнити істинність від підробки, нагадує про головне, прояснює думки.
Тиня проводила пальчиками по витонченим стрілкам, немов крутила їх, змінюючи курс з заходу на схід, з півночі на південь. Намагалась запам'ятати запах диво-фарб. "Хто зна, може, колись, я зможу побачити цю особливу річ, доторкнутися, випробувати чудесні можливості, - зітхала мрійниця. - Якби в мене була ця штука, лишень вона - це було б цілковите щастя. Якби з усієї книги великий Остромисл дозволив обрати всього один незвичайний дар, я попросила б золотий компас..."
Моторошний стукіт в віконне скло перервав світлі роздуми. Настирний, багатократний, немов дріб старого гороху. Від нього кров застигала в жилах. Дівчина принишкла. Серце збуджено відбивало ритм.
"Хто це може бути?"
Жодних варіантів в голові. Так стукати міг тільки чужак.
Можливо, лавандове палахкотіння світильника приманило сторонній погляд. Але, хто б наважився на беззмістовний нічний візит?
"Хто?"
Тиня обережно вдивлялася в нічне скло. Важко було щось розгледіти. Ніякого руху. Підозріла тиша. І...
- Ах!!!
В очах раптом потьмяніло. Тіло зм'якло, руки звело судомою. Різкий ворожий рух обдав холодом зсередини. Силует за вікном, що не мав обличчя, насмерть перелякав книжкову дослідницю. Незвідане ввірвалось в затишний дім, так що від страху дівчина не наважувалася навіть дихнути.
"Що зараз буде?", - шалена напруга відчувалася в усьому тілі. Тиня дослуховувалась до гудіння вітру.