вторник, 7 ноября 2017 г.

Ніч

Час, коли все навколо замирає, гілляки дерев перетворюються на страхітливі пазурі, ніч грає у піжмурки. Стає лячно. Вітер пронизує холодом. В ньому криється щось містичне, вкрай тривожне. Темрява здобуває крила, аби переслідувати тебе увесь шлях додому. Намагатися схопити, хацнути в кайдани. Ніч грюкає металевими ціпками, й, можливо, якраз сьогодні не пощастить. 

понедельник, 2 октября 2017 г.

Дихати зорями

Я дихав зорями, вдивлявся в місяць. Думав про казкових мудреців, що відають світовими таємницями, тримають закручені посохи, потирають бороди, гомонять про вкрай важливі речі. Про те, як влаштований всесвіт. Що є, та що буде. Як зробити майбутнє кращим для людей. Думав про свою долю - до чого вона мене приведе. Про душу, відкриту майбутньому. Неповторну лінію життя, яку маю прокреслити, хоч би там що. Яку не проміняю на якусь там чужу закарлючку. Піду лиш туди, де дійсно маю бути. І буду там, хоч як би було важко. Я буду там. 
Хотілось, щоб той вечір не скінчувався. Бо все в ньому було особливим. Небеса говорили зі мною. Тихо. Щиро. По-своєму. Небеса були близько - надихали мудрістю.

среда, 27 сентября 2017 г.

Капітан

Вітрила виблискують на сонці. Небесні хмари розганяються враз. Все живе, усе, що дихає, радісно вітає величного капітана. Квітка з диво-фарб посміхається з корми. Зустрічний вітер обдає теплом. І навіть риба в холодній глибині привітливо хлюпотить. І навіть хвилі самовільно вкладаються смарагдовим полотном. 
Могутній Остромисл спостерігає за синіми просторами. Кожен його жест вбирає повагу. Мужня струнка постава зачаровує, як і високий зріст, впевнений погляд, чорні прямі коси, що легко бавляться з вітром. Блакитні очі, до яких личить коричневий капітанський одяг. Думки замирають в хвилюванні.
- Земля! - радісно вигукує штурман.
Слово підхоплюється багатоголоссям.
Корабель пристає до берега, всіяного численним, здивованим людом.
- Це дійсно бачать наші очі?
- Невже це той самий корабель?
- Пустіть мене хоч трохи ближче, покажіть квітку!
Старі та малі, що роками чекали дарів, нарешті побачили живе диво.
- Капітане! - натовп заплескав у долоні.
Бадьорий, наче й не стомлений дорогою, красень-командир показався на приставлених сходах.
"Тільки цим моментом я жив, плекав в серці та вимальовував у мріях", - ось що читалося в спокійному погляді.

Дім

Вдома завжди було легко. Рідне оточення пахло добром. Стара хата. Розмальований паркан. Подвір'я, де завше вирують клопоти. Кльоцик - наш пес, прив'язаний до ціпка, малий веселун. Живе в своїй буді, призвичаївся до сільських умов, та й радіє хутким дням, особливо влітку. Лащиться, припадає до ніг, вимагає уваги. Ніжиться на сонці, вигинається, засинає під музику променів.
Кімнати напічкані усячиною. Багато батькових речей. Мама їх не чіпала - оберігала цінні спогади.
- Радчику, підійди-но, - останнім часом мама часто говорила зі мною. Про будь-що. З теплом вдивлялась у контури обличчя, огортала ніжністю та любов'ю. Мені пощастило з нею. Лихі часи не забрали її світлої, надихаючої віри. - Давай поговоримо. Справ завше вдосталь, та вони почекають до завтра...

Страх

Страх - с ним сталкиваешься неизменно. Это один из самых больших врагов. Боишься того, чего не понимаешь, в чем не уверен. Всплывают картины прошлых неудач. Неприятное ощущение, которого не хотелось бы повторять. Страх заставляет закрываться. Все больше замыкает в тиски. 
Он перечеркивает будущее, так что начинаешь жить прошлым. Не развиваешься. Ощущаешь внутри все меньше жизни. Попадаешь в порочный круг безысходности. 
Придумываешь сотни отмазок. Винишь людей, обстоятельства, боль, неправильные слова, родителей, детей - что угодно. Но на самом деле находишься в плену страха, успевшего разрастись до неимоверных размеров. Раздуться и укорениться. Окончательно убедить тебя в поражении.
Но выход есть. Нужно принять свой вызов. Перешагнуть через боязнь. Иначе дальше идти не получится. Лишь существовать, мучиться и мучить окружающих. Победа в том, чтоб, вопреки страху, делать то, что должен.

четверг, 21 сентября 2017 г.

Действовать

Время творить. Приносить в мир настоящее, отвергать подделку. Влиять, наполнять окружение истинным. Приводить новых «детей», в которых так нуждается общество, закреплять за собой временные вехи. Творить эпохи, закрывая рот всему низкому. Убивать шлак. Являть несокрушимую силу, неоспоримую мощь. Действовать нестандартно, комбинировать тактики. Высвобождать совершенно новый продукт, вызывающий восхищение и, естественно, осуждающее непонимание. Нести свет. Быть «многодетным родителем». Не уставать рождать, наполняя мир яркими отборными плодами с истоками любви.
Время менять окружение. Сотрясать устои, вздымая привычные мысли в головах людей. Беспощадно выбрасывать тонны мусора, оставляя лишь драгоценные перлы. Проводить четкую разницу. Говорить слова, расставлять внятные акценты. Быть точно отлаженным фильтром, откидывающим мелочный сор. Вдыхать жизнь в человеческие души. Быть целебной живительной мазью. Помогать людям становиться новыми, сбрасывать оковы, находить в зеркале новое отражение.
Время действовать. Крепнуть и наводить шорох вокруг себя.

суббота, 16 сентября 2017 г.

Скриня

Він взяв скриню, розписану дитячими карлючками. Остромисл випустив у світ дещо особливе - літаючі білосніжні статуетки, що оживали просто на очах. Невеличкі, з контурами золота. Дитячі силуети з добрими, усміхненими очима. Світлими обличчями. Руками, дбайливо тримаючими білі олівці. Ті чудасії величались промовцями. 
- Мемуари напишемо згодом, - підняв погляд Остромисл.
- Так! Так-так-так, - заклекотіли пискляві голосочки.
- Розгортається боротьба. Ми мусимо зупинити накопичення попелу. Чи готова моя команда?
- Так, капітане, - сколихнулась малеча, а далі розпочала... множитись. Миттєво. Враз десятки перетворились в сотні, а сотні - в тисячі.
- Військо є, - підсумував Остромисл. - Наш ворог - Вітрильник, володар пронизливих, скрипучих вітрів. Його вгамує ця штука.
Він дістав невеличку подушку. Розколошматив, аби повилазило пір'я й рясно здійнялося до неба.
- Воно зупинить найпалкіші пориви шторму. Навіє вагомий, глибинний спокій...
Поки пір'їнки кружляли в томних завитках повітря, Остромисл запалював ліхтар - розсипав чергове диво сотнею променистих вогників.
- Влаштуємо миготливе свято в царстві смерті! - проголосив пан.
- А-ах! - підхопили промовці. - Сві-тла му-зика. Симфо-нія жи-ття.
І спрямувались догори живі ноти - звуки славної, небаченої зброї.
- Ліхтар палає. Не гаймо часу, малюки! - скріпився духом Остромисл. - Покінчимо врешті з буревієм!

вторник, 5 сентября 2017 г.

Легкость

Сейчас как будто в моих руках ничего нет, но ощущаю себя безмерно богатой. По идее должна лишиться сил, но чувствую мощный их прилив. Удивительно: мне велено печалиться, но я смеюсь. Рисую очертания нового. Готовлюсь к сокрушительному выдоху, ощущая кайфовую легкость. Хватаю невидимую реальность, бросаю вызов судьбе, утверждаясь в победе. Кричу продолжительно, просторно. Живу. Живу, насыщая легкие до предела.