Мені приділив увагу християнський мегапортал In Victory. Це дуже приємно.
ЖаДідове хропіння зводило з розуму, хоча раніше не звертав на нього уваги. Сну чомусь не було. Дивні відчуття - густе, наче хмара, повітря. Схопився з ліжка, стягнув літню ковдру та пішов на веранду, де було значно тихіше. Я мусив заснути, хай там що. Годинник вистукував стіни, старий холодильник ревів, та все ж таки тут було спокійніше. Я не помітив, як перейшов у вир сну. Відразу потрапив в кайдани - полон тягучих кошмарів. Привиди заповнили будинок, я відчував їх нутром. Багато, зовсім поруч. З невидимими, але страхітливими мордами. «Вони дивляться прямо на мене? Насміхаються? Чому вони такі сміливі? Навіщо прийшли?» Мигнув чорний силует – дивне хиже створіння в шляпі з широкими полями. З'явилося лиш на мить, але міцно вкарбувалося в пам'ять. Це був він, без сумнівів – Вітрильник. Влучив в саме серце. Я розплющив очі. Ввесь спітнів. Я відчував присутність монстрів так само сильно, як і вві сні. Вони заповнювали кімнату - хижі, темні потвори... Я зробив те, що першим спало на думку. Вигукнув, як того навчав дідусь: "Я дитя Остромисла! Проти мене безсила темрява!" Жахи розвіялись. Поступово. Немов не хотіли йти, але мусили. Я повернувся в кімнату й заснув. Спав до самого ранку. Чудовиська не чіпали мене.
Я распрощался с иллюзией. Но часто, глядя на звезды, снова увлекался накатывающей ностальгией. Ночь становилась знамением встречи, огни небес пробуждали чудеса. В сумерках объятий оживала сказка, подаренная нам двоим. Воскресала мечта, озаряющая тьму изумрудами, тянущимся взглядом, не требующим слов и пояснений.
Что происходит с сердцем, когда становишься родителем? Что случается? Как это назвать? Когда ребенок переворачивает мировоззрение. Становится главной причиной решений и поступков. Его потребности - на первый план. Его царапинка - объект пристального внимания. Его не видно пол минуты - сердце вздрагивает, еще секунд десять - твевожно щемит. На спящего малыша смотреть бесконечно, молиться об устроенной судьбе, защите от холода жизни. Не узнавать себя: плакать от внезапной тяжелой мысли, содрогаться от малейшей тревоги о ребенке. Трястись над живым сокровищем, дарить время и душу, понимать, что время быстротечно. Любить. Разрываться и порой эмоционально сжиматься до невозможности. Делать все для крохи. Лишь бы ребенку хорошо. Лишь бы, как можно лучше. Не подавать виду в сложностях, скрывать боль и слезы. Показывать силу, даже в момент слабости. Так что же происходит с сердцем, когда любишь до изнеможения? Когда в горле комок, и тяжело дышать. Когда родитель готов отдать сердце, сделать все, что нужно для блага ребенка. Когда он понимает, как ничтожны человеческие силы и... молится.
